“Світло віри” – під таким гаслом з 1 по 8 червня пройшов літній табір найменшеньких парафіян нашої церкви Миколи Доброго, який організували і провели сестри Василіянки, с. Хризанта Харді і с. Василія Гальцова.
Було це в Гошеві – невеличкому селі на Івано – Франківщині, що відоме на весь світ своєю святинею – чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Опіку та заступництво Матінки Божої ми відчували із самого першого дня перебування у цьому святому місці, а особливо в часі наших екскурсій-мандрівок карпатським краєм.
Одразу по приїзді ми рушили на Ясну Гору – так називають місцевість, де знаходиться церква та монастир отців-василіан, – аби прикластися до чудотворної ікони. Окрім ікони тут зберігається ще одна свята реліквія – часточка Хреста, на якому було розп’ято Спасителя. Яка ж особлива Божа благодать відчувалася в тому місті! А світло, що лине з ікони, проникало в найдальші закутки наших сердець.
Натхненні походом на Ясну Гору, ми підготувалися до зустрічі з дивом, яким для нас став цей табір. Кожний день дарував нам приємні несподіванки та сюрпризи, у яких вгадувалося Боже провидіння. Наш відпочинок був різномаїтим та багатим на ігри, духовні розважання, працю та враження від численних поїздок. Та про все по порядку.
Гостинними господарями нашого тимчасового дому були Сестри Згромадження Пресвятої Родини, монастир яких знаходився неподалік Ясної гори. Кожен ранок розпочинався Святою Літургією у церкві при їхньому монастирі. Чудовий ангельський спів сестричок запам’ятаємо надовго. Звісно й ми поруч сестер мали гарну нагоду удосконалювати свій спів Літургії, за що їм щиро дякуємо!
2013 рік у Католицькій Церкві проголошений Святішим Отцем Роком Віри. Тож табір мав на меті поглибити знання і розуміння правд віри. Діти мали науки про Три Божі Особи, пригадували собі вивчене раніше на недільних катехизах. А на закріплення матеріалу проводилися спеціальні конкурси, ігри й навіть ставилися вистави. Найважчим з усіх завдань став конкурс «Компас». За імпровізованим столом зібралися дві команди. Завдання полягало в тому, аби дати максимальну кількість вірних відповідей на питання. Право відповідати мав той учасник, на кого вказувала стрілка компасу. Ось тут кожний мав змогу показати свої знання. Ззовні тихі й несміливі таборята виявили глибокі знання Святого Писання, Катехизму, Правд Віри. У фінальній частині конкурсу зустрілися два учасники різних команд, які набрали найбільшу кількість вірних відповідей. Ними стали Максим Гоменюк і Назар Гридковець. Та зрештою перемогла дружба, а кожен учасник зміг покращити свої знання.
Та не лише інтелектуальними талантами могли виділитися таборята. Мали вони нагоду і до проявлення своїх театральних вмінь. Цьому посприяв конкурс, в якому діти інсценізували біблійні притчі. Усі три команди взялися до постановки одної з трьох Притч: Про Розслабленого, Про доброго самарянина та Про блудного сина. Підійшли до підготовки з усією серйозністю та винахідливістю: видумували костюми, малювали бороди «як у дорослих», вивчали напам’ять діалоги головних героїв історій. Усі команди постаралися на славу! А самі виступи, безумовно, заслужили на бурхливі оплески та захоплення. Хтозна, можливо, колись ми почуємо про відомих режисерів чи акторів з числа наших юних театралів-аматорів.
Особливо діти вподобали одне із змагань табору, призом у якому було право запросити усіх в гості на Звану вечерю. Аби перемогти треба було неабияк постаратися! Адже оцінювалися не самі учасники, а … їхнє помешкання! Двічі на день – зранку та ввечері – до кімнат навідувалися «янголята». Ранком вони дивилися, чи чисто в кімнаті, чи не розкидані речі, чи акуратно застелені ліжка… А з настанням «мирного сну християнина» вони вслухалися в тишу і, де вона панувала, там залишалися, щоб зранку зустріти господарів. На дверях кімнати, яка була най-най з’являлися маленькі фігурки ангеликів. Та кімната, яку ангелики відвідували найчастіше, мала прийняти гостей. Запекла боротьба точилася з перших днів між кімнатою, де мешкали наші хлопці та кімнатою братиків і сестричок (в якій жили Маркевичі і Гридковці). Незважаючи на те, що останні були найменшими і дуже непосидючими, вони впоралися із завданнями «на відмінно» та здобули право пригостити усіх Званою вечерею.
Вправлялися у веденні господарства ми на всі боки: і вареники ліпили (і не лише дівчатка!), і на кухні господиням допомагали. А що приємно було – так це те, що окрім чергових на кухні, постійно з’являвся один і той же невтомний помічник. Ним був Богдан Юсипчук. Ось які приховані таланти розкривалися в таборятах. Думаємо, що батьки по приїзді діток неодмінно зауважать, що в них з’явилися нові вміння.
«Моя молитва нехай лине….
Були в таборі й особливі миті для молитви. Однією із таких була спільна молитва на вервиці зі свічками. Проходила вона ввечері в церкві, в атмосфері тиші та миру. Дитячі молитви є по-особливому любі Богу, щирі і безпосередні. Серед намірів можна було почути й досить неочікувані, як для таких юних молільників: «за Україну», «за важкохворих», «за постраждалих під час Чорнобильскої аварії». Пам’ятали ми й про рідних, що турбувалися за нас далеко вдома. У таборі був спеціальний Молитовний зошит, в який протягом дня діти записували молитовні наміри. А перед Літургією передавали цей зошит отцеві, аби за всіх вписаних була складена безкровна жертва у тайні Євхаристії.
В часі табору не забували ми й про чистоту наших душ – мали спільний Іспит сумління, щоб належно приступити до Таїнства Покаяння-Сповіді.
«Там де гори й полонини, де стрімкі потоки ріки…..»
Побувати у цьому краї й не побачити гір ми не могли. Аби вдовольнити свою жагу нових пригод і вражень рушили ми на екскурсію до Синевіра – одного із семи чудес України. Дорога була неблизька й нелегка – пролягала через круті перевали, звивалася змійкою навколо гір. Та побачене було того варте. Синевір – це найглибше озеро України, що знаходиться найвище над рівнем моря. І хоча погода того дня капризувала, ми не злякалися. Помолившись за добру дорогу, ми виїхали у напрямку Закарпаття. За Божим задумом дорога пролягла через місто Міжгір’я, де нас вже чекали в гості Сестри того ж таки Згромадження Пресвятої Родини. У Міжгір’ї, у парохіяльній церкві Архангела Михаїла, ми мали можливість бути на Святій Літургії. А вже опісля побачили всю красу Синевіра. А та краса воістину була варта того, аби долати таку путь.
Але на цьому наші подорожі не закінчилися. Їздили ми і в музей «Бойківщина» в м. Долині, де могли ознайомитися з надзвичайними експонатами. Тут представлені не лише флора й фауна бойківського краю, а й старовинні предмети домашнього вжитку, національна одіж, і навіть справжня бойківська хата. Ми могли посидіти за справжнісіньким обіднім столом, за яким колись збиралася велика родина, побачити ложки, якими вони їли, піч, на якій спали, колиску, в якій колихали дитя.
Після відвідин музею поїхали ми до заказника глибоко в горах, де хтось вперше побачив оленя, хтось диких свиней, кіз чи коней. Спілкування із світом живої природи дуже сподобалося, байдужим не залишився ніхто.
Вже повертаючись до Гошева, нас застала ще одна приємна звістка. Отець Василь, наш водій, незмінний провідник карпатським стежками, запросив нас відвідати свою парафію – церкву Серця Ісуса і Марії. Парохом церкви є відомий далеко за межами Івано – Франківщини незрячий священик і співак Вітольд Левицький. О. Вітольд зустрів нас наче рідних і повів показувати церкву. Храм має не лише свою цікаву історію, а й родзинку. Колись він служив як тимчасове житло для німецьких переселенців, з часом знову був перебудований у храм. А нині це дві церкви в одній! Притвор одної починається від бічної стіни храму вірних іншої церкви! Церква дуже красива, велична й затишна. А ще ми серед літа побачили вертеп. Так-так, саме вертеп. У храмі у спеціально відведеному місці відтворено різдвяний вертеп у людський зріст. Ми не втрималися від фото на пам’ять біля тої краси. Після оглядин церкви, о. Вітольд потішив нас виконанням наживо декількох своїх пісень!
Останній день табору запам’ятався одразу декількома подіями. Бажаючи віддячити сестрам Пресвятої Родини за їхню гостинність, ми вирішили підготувати для них особливий подарунок. «А що може бути краще за те, чим обдарував тебе Господь?» – вирішили ми і підготували концерт, в якому показали свої таланти. Готувалися весь день, аби якнайкраще продемонструвати свої вмілості: співу, танцю, акробатики, гри на інструментах. Сестрам побачене сподобалося; на знак подяки вони вирішили подарувати нам неймовірної краси вишиту ікону Богородиці.
Та свято того дня продовжувалося, адже день хоч був останній – та все ж особливий ще з однієї причини. Бо мали ми аж двох іменників: Назара Гридковця і Юліану Коваль. Вони почастували нас смачненькими тортиками. І нарешті, на прощання, нас очікувало останнє і найвідповідальніше завдання цього табору – витягнути наосліп із мішечка картку з іменем людини, за яку потрібно буде молитися весь наступний рік.
Таким був наш табір – багатим на події, несподіванки, подорожі, цікавих людей, Божі задуми. Кожен учасник знайшов тут щось для себе. Ми мали чудові нагоди для свого духовного збагачення, для розширення кругозору, для веселих забав та цілої гами позитивних емоцій.
Дякуємо сестрам, Богу, батькам за цю велику пригоду!
Катерина Неліпович і Ярина Мельник,
аніматори табору