14 січня 2012 року у Прилуцькій виховній колонії для неповнолітніх (в’язниця знаходиться 150 км від столиці) виступав Різдвяний Вертеп з Києва, який організувала с. Хризанта Харді ЧСВВ. Радість від Різдва і хвилювання від очікування зустрічі з ув’язненими, які в більшості відбувають покарання за тяжкі злочини, – ці емоції наповнювали серця багатьох колядників, які все ж з радістю і нестримним бажанням поділитися Доброю Новиною вирушили до Прилуцької виховної колонії, де перебуває близько 250 юнаків, віком від 14 до 22 років.
Для того, щоб поїхати до цієї установи, ми зустрілися рано, близько 7 години. Учасники вертепу були різного віку: від 13-річних підлітків до дорослих людей, які мають своїх дітей. Усіх колядників було 24 особи. Однак, не зважаючи на різницю у віці, компанія була дружною, адже всі представляли парафію св. Миколи Доброго на Подолі, яка завжди відзначалася родинною атмосферою. На чолі спільноти були сестри Чину Святого Василія Великого, с. Хризанта Харді та с. Василія Гальцова, які в цей день відзначали день свого покровителя. Запросив наш «Вертеп», подбав про транспорт, пояснив нам як себе поводити та дав кілька настанов о. Костянтин Пантелей. Він вже має великий досвід спілкування з неповнолітніми. Як ми помітили згодом – це досвід великої щирої любові, бо коли ув’язнені тільки побачили отця, вони, немов бджоли, роєм налетіли на нього, обступили з усіх сторін.
Коли ми прибули в саму колонію, нас зустріли дуже привітно. Звісно, там свої правила: прохід на територію лише за документами, по три особи та ін. Однак, завдяки чіткім інструкціям о. Костянтина все пройшло за лічені хвилини. На прохідній нас зустріли вихованці, які з усмішками та доброзичливістю допомогли нам віднести костюми до клубу, де, власне, і мав бути виступ. Коли ми проходили через територію, то багато хлопців зустрічали нас, віталися та проводжали заінтригованими поглядами. Напевно, кияни завжди приїжджають з цікавою програмою – «що ж буде цього разу?» – так, мабуть, думали вони. Отже, ми пройшли через територію і зайшли до клубу. Всередині була дуже гарно та святково прикрашена сцена і глядацький зал. За лічені хвилини колядники перевдягнулися і після вступного слова о. Костянтина вийшли на сцену. Різдвяне дійство супроводжувалось грою на музичних інструментах – гітара, скрипки, бандури, під час звучання яких зал завмирав і з особливою уважністю дослухав до співу та музики.
Про пережиті хвилини діляться волонтери Пенітенціарного душпастирства УГКЦ.
Катруся Чернега:
«Побачити перед собою понад 250 вихованців, це не просто так – особисто у мене це викликало бурхливі емоції. Незнання того, чого вони очікують, і чи вони хочуть дивитися цей «Вертеп», чи їх змусили прийти. А особливо, як же донести цю Радісну Новину, щоб вони її почули. Так хотілося, щоб для них наш приїзд був не черговим обтяженням, а чимось приємним.
На початку ми переживали легке напруження – та вже до кінця виступу хлопці почали усміхатися і відчутно розслабилися. Після виступу отець Костянтин сказав, що тепер колядники зійдуть зі сцени і охочі можуть поспілкуватися, щоб пересвідчитися, що ми не є, як на екрані – виступили і зникли. Показати, що ми є живі люди, до яких можна торкнутися і поспілкуватися.
Коли ж ми зійшли в глядацький зал – хлопці у своїй більшості ринули до отця, і ті волонтери, які були тут раніше, почали спілкуватися із знайомими хлопцями, а ті, хто приїхав вперше, почали знайомитися.
Я особисто була вже досить давно в цій колонії – тому довелося знайомитися знову. Підійшла ближче до гурту. Однин хлопець щось запитав, так ніби між іншим. Тут і почалося наше знайомство. Я запитала, як його звати і звідки він, а він розпитував чому ми не їздимо з вертепом за-кордон. Потім він ділився своїми поглядами та планами на життя – казав, що він хоче вивчитися на менеджера та працювати дистриб’ютором, відмовитися від поганих звичок, займатися спортом та ін. Згодом я почала знайомитися з іншими хлопцями. Розповідали, що о. Роман Пушка, капелан УГКЦ, приготував вертепну драму на саме Рождество. Один просто вразив своїми словами. Він сказав, що дуже вдячний, що ми приїхали з «Вертепом». Сказав, що у нашому виступі відчув щирість – ніби, могли приїхати професіонали і бездушно відіграти якусь сценку, а в нашому аматорському виступі він відчув щирість та доброзичливість. Ще він сказав, що читає Святе Письмо та відчуває людей. Що ще вразило, що цей хлопчина вишиває ікони прямо в колонії.
В кінці виступу с. Хризанта привітала всіх з Різдвом Христовим та Новим роком, побажавши многая літа с. Василії і всім, хто носить ім’я Василій. Усі співали «многая літа».
Отець Констянтин Пантелей:
«Сьогоднішній вертеп дуже відрізнявся від минулорічних, бо супроводжувався грою на музичних інструментах. Тріо бандуристів викликало повну тишу в залі, не дивлячись на те, що були присутні близько двохсот вихованців. Я дуже тішусь, що відбувся той „дотик” до сердець хлопців, заради якого ми сюди приїхали», – ділиться враженнями організатор поїздки з Києва до Прилук, голова пенітенціарної служби УГКЦ.
С. Хризанта Харді:
«Дуже позитивні враження. Я не очікувала такого. Як тільки ми приїхали, черговий зустрів нас усміхнено і доброзичливо. Коли ми вийшли на сцену, вихованці уважно і з цікавістю спостерігали, що це має відбуватися. Але згодом багато з них навіть співали разом з нами колядки. Думаю, цей вертеп допоміг відкритись хлопцям, а також повірити у можливість змін на краще і у Різдвяне Диво.
Один хлопець підійшов до мене і розповів, що у виховній колонії вони також готують вертеп, і ті самі слова, що у нас має Смерть, співпали зі словами цього ж персонажа у вертепі, який вони ставлять.
Після вистави до мене підійшов також завклубу виховної колонії і поділився, що йому сподобалась роль, костюм і слова гетьмана. Відзначивши, що у них немає булави і шапки, попросив, щоб ми допомогли і надали цю атрибутику для їх різдвяної постановки. І ми їм подарували булаву і шапку гетьмана.
Хлопцям дуже подобалось фотографуватись з акторами-волонтерами різдвяної вистави, і вони просили, щоб ми передали їм ці світлини.»
С. Василія Гальцова:
«Питання, яке саме напрошувалося при зустрічі з мешканцями колонії, яке і досі, по кількох днях, мені не дає спокою було таким: Яке майбутнє цих зранених молодих людей і підлітків, які своїми спраглими любові очиськами нас не просто гляділи, але їли, впивали. Чому так сталося, що ці молоді люди опинилися тут? Питала їх про це, а вони щиро, як на сповіді, розповідали про свої долі та про зло, яке вчинили. Між тим, залізні решітки і дисципліна ще не змогли вбити природну їхню любов до життя і віру в краще майбутнє. Один хлопчина мені сказав, що дякує Богу, що попав у в‘язницю! А знаєте чому? Бо, як каже, навчився цінувати те, що втратив! Він вірить, що, як вийде з в’язниці, продовжить навчання і стане чесною людиною. Тож підтримаймо вихованців таких закладів своєю молитвою і так скріпімо їхні душі в боротьбі за добро!»
Марія Сохацька:
«Як тільки ми прийшли в колонію, відчувалося напруження – це не страх, а саме напруження. Коли ж почали спілкуватися з хлопцями – ситуація розрядилася. Зачепила відкритість, щирість та довіра, яку проявляли ув’язнені, не зважаючи на те минуле, яке у них було. Вони так прагнуть, щоб їх хтось вислухав! На обличчях у хлопців було видно справжню радість, в очах – блиск. Для мене це свідчить про те, що до їх сердець торкнувся той промінчик любові, який ми намагалися їм принести. З розмов я зрозуміла, що відвідини близьких є дуже важливими для хлопців, а те, що їх чекають, є тим променем надії, що допомагає долати труднощі. Хлопці розповідали, що вони самі собі робили свято на Щедрий Вечір – перевдягалися в костюми та ходили щедрувати до психолога та інших працівників в’язниці.
Коли ми спілкувалися з хлопцями, розмова з одним зачепила мене найбільше. Юнак бачить позитив, у тому що виходить через 4 місяці. Щодо свого ув’язнення, каже, що кожен може помилитися. Він з надією та оптимізмом дивиться в майбутнє. Складає плани – хоче вчитися на автослюсаря. Зараз захоплюється футболом. А найважливіше – це те, що коли він про це все розповідав, в його очах з’являвся блиск, а на вустах посмішка.»
Катерина Неліпович:
«Страшно, через те, що не знаєш, про що з ними спілкуватися, ніби, між нами стоїть якась стіна. Як на мене, розмови на тему релігії не є тим ключем, який допомагає розпочати розмову. Тут радше варто починати з того, щоб бути щирими і спільно працювати – спілкуватися з ними, роблячи щось разом, тоді вдасться вийти на контакт. Тішить, що хлопців, які виправляються, відправляють на роботу поза колонією, однак їм бракує можливості частіше бачитися з рідними.»
Василь Возняк:
«Я вже не вперше відвідую цю колонію – це, мабуть, вже шостий раз. Коли я приїжджав вперше – нас було восьмеро. Перед поїздкою отець давав лекцію, як себе потрібно поводити, про що варто говорити, а про що ні. Спершу не було контакту, ми не знали що говорити. Але того ж першого разу я зрозумів, що ми дуже потрібні хлопцям, а вони нам. Адже через нас вони отримують прощення – бо ми їх не засуджуємо. А ми також маємо певні прогрішення, про які не знають люди і суд, хоч ці вчинки не передбачають такого покарання, однак ми всеодно потребуємо прощення. Отже, ми даємо їм прощення, а вони – нам.
За рік хлопці почали відкриватися. Хоч ще буває важко формулювати діалог, однак, відчувається, що вони вже готові до спілкування. Приїжджаємо до цієї колонії не лише ми, але, як кажуть хлопці, вони відчувають, хто приїжджає щиро, а хто – ні. За їхніми словами, у цьому закладі всі дні схожі один на інший, і коли хтось приїжджає – це розбавляє сірі будні. Ще важливим є те, що ми називаємо їх по-імені, говоримо добрі слова, і це є тими митями, коли кожен може відчути себе людиною, а не засудженим під № 337.
Під час попередніх поїздок ми щоразу мали певну програму: грали в футбол, на Спаса привозили мед та яблука, які освячували; одного разу проводили змагання «Козацький гарт», яке хлопцям дуже сподобалося; також ми молили «Хресну дорогу», святкували свято Св. Миколая та ін.»
Після відвідин колонії колядники вийшли повні емоцій – радісні та здивовані, адже не очікували такого теплого прийому, таких гучних аплодисментів, а що найважливіше, таких щирих посмішок та добрих і лагідних сердець.
Катруся Чернега, Василь Возняк