ІСТОРІЯ СЕСТЕР ЧИНУ СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО 

Сестри Василіянки є монахинями Чину Святого Василія Великого, ЧСВВ (Ordo Sancti Basilii Magni, OSBM).  Цей міжнародній Чин діє у східних Католицьких Церквах, які дотримуються візантійського обряду. Він є найдавнішим монашим Чином у світі, бо його корені сягають IV століття. Історія Чину пов’язана з ім’ям святого Василія Великого, Архиєпископа Кесарії Кападокійської, визначного Отця Церкви та Законодавця Східного монашества. Він доручив своїй сестрі, святій Макрині, управу і провід першого жіночого монастиря.

Перший монастир, розташований на берегах річки Ірис в Малій Азії, притягав до себе молодих жінок з близьких посілостей. Багато з них походили з заможних родин, але їхнє життєве становище і достатки не мали значення за мурами монастиря. Кожна з них жила скромно і простенько в убогій келії, була вдоволена їдою і напитком, який подавала кухня в призначений час. Кожна вдягалася у скромний одяг, отриманий від Настоятельки, і кожна в спільноті постановила присвятити своє життя Богу. Всіх їх надихав приклад святої Макрини і слова святого Василія Великого, котрий біля 360 року склав для чернечого способу життя Широкі і Короткі Правила.

Червоною ниткою цих Правил є переконання, що суть монашої діяльності і християнського служіння взагалі — є життя, згідне з Євангелією. Василієві Правила закликали богопосвячених осіб на перше місце завжди ставити любов до ближнього. Крім того, святий Василій встановив принцип, що монастир не повинен бути багаточисельний, щоб кожен міг добре знати один одного і відчувати себе, як в родині.

Після смерті святого Василія його спосіб монашого життя розповсюдився в Греції і по слов’янських країнах, в центральній і східній Європі.

З приходом християнства на Київську Русь були засновані жіночі монастирі, в яких монахині жили за Правилом святого Василія. В Літописі згадується перший жіночий монастир святої Ірени, котрий збудував князь Ярослав Мудрий 1037 року в Києві. Цей монастир став прототипом інших монастирів, котрі згодом постали по цілій країні та в сусідніх державах.

В 1617 році Митрополит Йосиф Рутський почав реформу чоловічих монастирів, яка вплинула на спосіб життя в деяких жіночих монастирях. Однак жіночі монастирі не були централізовані як чоловічі; вони залишились автономними, незалежними одні від одних, будучи під проводом Ігумені і наглядом місцевого Ієрарха.

Після Берестейської Унії (1695 р.) розпочинається відродження монашества. Реформатори того періоду наполягали на тому, щоб монахині, котрі переважно провадили контемплятивне життя в спільнотах за скритими монастирськими мурами, провадили більш активний, зосереджений на служінні людям спосіб життя. Тоді монахині відновили свою місію як вчителі. Вони засновували школи, і то не тільки для членів своїх чернечих спільнот, але також і для мирян. В 1720 році Замойський Синод наказав монастирям вернутися до суворого закритого існування. Малі чернечі спільноти були з’єднані, а кількість жінок, які вибирали богопосвячене життя, зменшилася.

В 1772 році у з’єднаних з Римом єпархіях на теперішній Україні і Білорусі існувало 25 жіночих монастирів, в яких проживало 200 черниць. З поділом Польщі (1772-95), під Росією, за Катерини ІІ (+1796), монахині втратили більшу частину монастирів. Решта монастирів були примусово скасовані за Миколи І (1825-55). Ті монахині, що чинили опір, були запроторені в монастирську тюрму в Мядзолі Старому на Білорусі, або їх розігнали. Коротко кажучи, на російській території Василіанські монастирі були цілковито й остаточно ліквідовані.

В Західній Україні, в Галичині, яка була тоді під Австрією, внаслідок реформи імператора Йосифа ІІ (+1790), було також закрито багато монастирів. Проте чотири монаші осередки залишилися та навіть процвітали аж до останніх років Другої світової війни. Це були: Яворів, Словіта, Львів і Станіславів (тепер Івано-Франківськ). Черниці в цих монастирях зберігали свою духовну традицію, займалися  вихованням і навчанням дітей та молоді.

1897 року Митрополит Сильвестр Сембратович доручив Отцям Василіанам провести реформу. Завдяки отцям Єзуїтам було проведено Добромильську реформу (1882-1904), яка врятувала Отців Василіян від занепаду і сприяла великому духовному піднесенню. Згодом, під проводом Митрополита Андрея Шептицького, відбулася Капітула Сестер Василіянок, на якій вони прийняли Правила святого Василія, що були впорядкованими Митрополитом Рутським. З того часу постають нові монастирі і шкільні установи Сестер Василіянок як в Галичині, так і в інших країнах світу.

Так до Сполучених Штатів Америки перші сестри Василіянки відправились з монастиря в Яворові 1911 року. Вони прибули на прохання Владики Сотера Ортинського, Єпарха для Католиків Візантійського Обряду в Америці. Свій перший монастир монахині заснували у Філадельфії. А після поділу Адміністрації Візантійської Католицької Церкви в Америці (1918 р.) на дві окремі юрисдикції ― Українську і Русинську, вже в 1921 році був оснований монастир  в Клівеланд, Огайо (тепер із осередком в Юніонтаун, Пенсільванія).

1915 року монастир в Словіті вислав сестер до Югославії, де засновано перший монастир в Крижевцях (тепер Хорватія). В 1921 році монастир в Станіславові заснував дім в Ужгороді, а в 1922 році – також і в Пряшеві (Словаччина). Потім, в 1935 році, Сестри з Ужгороду заснували монастир в Маріяповч (Угорщина). Сестри з Підмихайлівців пішли до Апостолес (Аргентина) 1939 року.

Обидві світові війни чітко виявили потребу об’єднати всі Василіанські жіночі монастирі під одну центральну управу, щоб запевнити їхнє існування та заохотити Сестер до більшого спільного духовного зросту. В 1951 році Апостольська Столиця декретом «Ad Septennium» проголосила централізацію Сестер Чину Святого Василія Великого, надала йому привілей Папського Права і призначила першу Генеральну Управу.

Сьогодні Чин нараховує 630 сестер, які проживають у цих країнах:

• Україна ― Провінція Пресвятої Тройці, Львів, і Контемплятивний монастир св. Пророка Іллі в Брюховичі;
• Угорщина ― Делегатура Успення Божої Матері;
• Словаччина ― Провінція Страждальної Божої Матері в Пряшеві і Віце-Провінція Святих Кирила і Методія в Сечове (1994);
• Польща ― Провінція Святого Хреста (1958);
• Хорватія ― Віце-Провінція Святих Василія і Макрини, Крижевці, й Провінція св. Архангела Михаїла, Осієк;
• Місія в Німеччині;
• Італія ― Генеральний дім, Рим (1954), і Контемплятивний монастир св. Василія Великого, Албано;
• Місія в Греції;
• Сполучені Штати Америки ― Провінція Христа Чоловіколюбця, Факс Чейс Менор ПА, Провінція Матері Божої Неустанної Помочі, Юніонтаун, ПА, і Контемплятивний монастир Пресвятого Серця, Мідлтаун, НЙ;
• Аргентина ― Провінція Христа Царя;
• Австралія ― Делегатура Святої Родини (1967);
• Бразилія ― Делегатура св. Макрини (1972)
• Румунія ― Провінція Непорочного Серця Марії.

Правила святого Василія особливо заохочують до досконалої любові Бога і діяльної любові ближнього. Крім того, одним із найважливіших завдань, яке поручив Святий Василій, є виховання молоді. Тому Сестри Василіянки займаються вихованням дітей і молоді в школах, провадять різні духовні організації, працюють в лікарнях, харитативних установах, є задіяні при парафіях, навчають катехизму, займаються видавництвом і ризницею… Вони готові завжди бути на службі Вселенській Церкві, а зокрема місцевій Церкві Східного обряду.