ЗАСНОВНИКИ ЧИНУ СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО

1. СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ – Отець монашого життя у спільноті 

”Знаю що спільне життя з багатьох причин корисніше. Передовсім тому, що ніхто з нас не вистане для себе; у заспокоєнню потреб тіла потребуємо взаємної помочі.” (Св. Василій Великий)

2. СВЯТА МАКРИНА – взірець для богопосвячених осіб

”Хто не величає тебе, ангельська діво, радосте батьків і провіднице братів твоїх, вихователько сестер і дів, мати сиріт і вдів, утішителько голодних, притулку опущених і сило ослаблених. Ти сталася всім для кожного, щоб усіх позискати для Христа, апостолко найревніша. Тому то і прославив тебе твій небесний Обручник і вінцем нев’янучим у небесній славі увінчав тебе.” (Стихира)

1. СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ –

ОТЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ У   СПІЛЬНОТІ (329-379)

Першого січня за Грироріянським, а 14-го за Юліянським Календарем Свята Церква відзначає пам’ять смерті одного з найвизначніших Отців Церкви, учителів віри й монаших законодавців, святого Василія Великого, архиєпископа Кесарії Каппадокійської в Малій Азії.

Святий Василій Великий народився у місті Кесарії, що належало до Кападокійської провінції тодішньої Візантійської імперії (нині це столиця турецької провінції Кейсері). Походив він із надзвичайної родини, яка дбала не лише про те, щоб дати своїм десятьом дітям якнайкращу на той час освіту, але і про виховання їх у християнському дусі. Дідусь Василія по лінії батька був мучеником за віру. Бабця, батько Василій (Старший), мати Емілія, сестра Макрина та два брати, єпископи Григорій у Ніссі і Петро у Севастії, як і сам Василій у Кесарії, були залічені Церквою до лику святих. Була це родина вельми заможна, мала значні маєтки в Кесарії, Понті та інших місцевостях, тому їхній подвиг аскези і самопожертви справді гідний пошани.

Завдяки своєму батькові, також Василієві, який був відомим адвокатом і професором красномовства, Василій із ранніх років був ознайомлений із науковими та культурними здобутками античного світу, а дякуючи старанням своєї бабусі Макрини, ревної і побожної християнки, отримав релігійне виховання. Маючи надзвичайні дарування і любов до науки, навчався молодий Василій у рідній Кесарії, а згодом у високих школах Константинополя й Афін, де він здобув найкращу на той час освіту з філософії, красномовства, медицини, природничих наук.

В Афінах він заприязнився зі своїм земляком – святим Григорієм з Назіянзу. Про цю дружбу писав сам Григорій так: «Усе в нас було спільне, ми разом мешкали, разом учились, і одна тільки душа оживляла два тіла; нашою метою була чеснота; Божий закон був нашим провідником. Ми не приятелювали з людьми легкої поведінки, бо ми знали, що легше впасти у хибу, як навернути когось до чесноти. Ми знали тільки дві дороги: першу – до церкви і святих її учителів, і другу, на яку ми менше зважали – до світських шкіл; шляхи, що вели до розваг, театрів, бенкетів, ми залишали іншим. Найбільшим нашим намаганням і славою було не тільки зватись християнами, але й бути ними.»

Після п’яти років навчання в Афінах Василій вернувся на батьківщину. Маючи 26 років, він  займає професорську кафедру красномовства. Але оточений славою і світськими почестями, Василій забуває про мрії своєї юності: покинути світ й жити тільки для Бога. Це помітила сестра Макрина, яка разом з мамою Емілією перетворила родинний дім у жіночій монастир. Макрина повела боротьбу за Василієве навернення. Цьому сприяло й нещастя. Брат Василія, Навкратій, подався в гори, де також вів самотнє життя. Та недовго. Під час ловитви риби його човен перекинувся і Навкратій потонув. Трагічна смерть брата, біль материнського серця і гіркі сльози сестри, нарешті зворушили серце Василія. Він охрестився і під духовним проводом Евстатія Севастійського сам вдався до суворої аскези. Невдовзі вирушив до Єгипту, Палестини, Сирії та Месопотамії, щоб ближче пізнати монаше життя – а воно в тих країнах квітнуло. Було це в роках 357 – 358.  Пізнавши життя еремітів та анахоретів, Василій вирішив знайти свій шлях до християнської досконалості.

Повернувшись із своєї повчальної мандрівки, Василій заснував на березі річки Ірис свій перший монастир. Там навколо нього збирається ціла спільнота однодумців і учнів, зокрема його давній друг — святий Григорій Назіянський (Богослов) та рідний брат Василія — святий Григорій Нісійський. У безмовності пустелі, у постах і ручній праці, друзі віддаються молитві, роздумам над Святим Письмом, містичним спогляданням Творця у красі Його творінь. Так постає перша Василієва монаша спільнота, складаються правила взаємного співжиття братії. Святий був першим у цій справі, адже досі всі дотеперішні монахи жили окремо, а якщо і разом, то кожен по собі як самітники. Василій вважав такий спосіб життя не зовсім відповідним, а то й небезпечним. Для нього монашество — це немов мініатюрна модель цілої Церкви, яка є спільнотою любові, любові, що сходить від Бога на людей і єднає їх із Господом та між собою.

Спочатку Василій писав Ширші Правила, а потім Коротші, які відповідно охоплювали 55 і 313 повчань про суть монашого служіння. Вони стали базою не тільки для східного чернецтва, але й значною мірою для західного. Св. Венедикт мав їх за зразок, бо правила св. Василія – це „Євангелія в практиці”, які ґрунтуються майже на цитатах Святого Письма. Під Божим натхненням він зумів вказати якнайкращий спосіб для втілення науки Євангелії в життя людини.

Своєю активною апостольською працею св. Василій втілював Божу Заповідь любови, про що свідчать його понад 350 листів. Турбуючись справами Церкви й виступаючи за „нікейське” віровизнання, для підтримки правовір’я, Василій Великий у 360 році їздив до зараженого аріянізмом Царгорода.  Протягом 360-362 р. він організовував монаші спільноти в провінціях Понту, Кападокії і Вірменії, де мав багатьох учнів, завдяки чому монаше життя в Малій Азії закріпило правдиве віровизнання і стало головним розсадником християнського відродження.

У 362 р. за цісаря Юліяна Відступника старенький єпископ Кесарії Діяній висвятив Василія на диякона і попросив його допомагати боронити правдиву віру. Невдовзі Василій написав полемічний твір „Проти Евномія”. Наступник Діянія – Євсевій – у 364 р. висвятив Василія на священика. Майбутній святий продовжував організовувати чернецтво, упорядковував літургійні відправи в митрополії, піклувався вбогими, захищав скривджених. Особливо відзначився діяльною підтримкою голодуючих у 368 році. Народ назвав його „спасителем Кесарії”. У червні 370 р., після смерті Євсевія, Синод вибрав на митрополичий престол Василія. Він мав високі знання, відзначався побожністю, великими ораторськими і письменницькими здібностями та був досвідченим в управі церков. 375 р. він написав найвидатніший свій твір „Про Святого Духа”. У боротьбі з аріянізмом виявляв священицьку стійкість до тієї міри, що навіть найжорстокіші погрози його не могли захитати.

Палаючи Божою любов’ю до нужденних, Василій розвинув велику соціяльно-добродійну акцію, збудувавши біля Кесарії ціле містечко, яке вдячний народ назвав «Василіядою». Воно стало осередком єпархії. В центрі виднілася церква, а навколо неї стояли дім єпископа, будинки священиків, готелі для мандрівників і прочан, притулки для старих, лікарня для хворих. Окрему дільницю відвели для прокажених. Були ще сиротинці, різні школи, помешкання для лікарів та обслуги, приміщення господарські й допоміжні. Цілий комплекс добродійних закладів. «Василіяда» була конкретним втіленням Василієвих Правил, які закликали братів-монахів любити ближнього як самого себе. Василій у своїх монастирях гармонізував життя молитви з життям праці. Вивів чернецтво з вузьких рамок особистого освячення на арену життя Святої Церкви, надавши йому широку програму активного життя. Чернець василіянин не втікав від світу, але своїм життям молитви і працею мав здобувати той світ для Царства Божого. Святий Василій успішно оформив, випробував і здійснив ідеал ченця, «борця за святість», як дійсно „досконалого християнина”. І цей спосіб служіння є донині ідеалом богопосвячених осіб Східної і Західної Католицької Церкви.

Василій був не лише досконалим монахом, душпастирем, єпископом – він був і вмілим, енергійним організатором. Під час нищівної посухи та голоду 367 (або 368) року  Василій – тоді священик – продав рештки свого маєтку і за ті гроші купив хліб, щоб роздати потребуючим. Спонукав в цей спосіб до жертвенності й місцевих багатіїв, які приховували збіжжя.

Помер св. Василій у 379 р.  Проживши лише 50 років, він записав своє ім’я золотими літерами у «Книзі життя» та залишив світлий ідеал до наслідування.

Правилами Св. Василія послуговувалися 15 монастирів у Римі, 11 у Неаполі. У Південній Італії таких василіянських монастирів нараховувалось більш як п’ятсот. Василіянські монастирі поширилися згодом по різних країнах світу, не обминаючи і Україну. Важливо зазначити, що упродовж V – XI століть 25 вселенських архієреїв були василіянами. А 17 з них проголошено святими.

2. СВЯТА МАКРИНА –

ВЗІРЕЦЬ ДЛЯ БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ (324-380)

Свята Макрина народилася в Кападокії у Малій Азії в час царювання Костянтина Великого. Вона була першою дитиною у побожній багатодітній родині адвоката Василія і Емілії. Коли її мати Емілія була нею вагітна, побачила уві сні ангела, який назвав ще не народжену дитину на честь святої первомучениці Фекли. давши знати, що своїм життям дитя буде наслідувати цнотливе життя цієї святої мучениці. Свята Емілія виконала волю Божу і назвала дочку Фекла. Інші ж родичі іменували дівчинку Макриною, на честь бабусі, яка постраждала під час гоніння на християн при імператорі Максиміані Галерії.

Крім Макрини в сім’ї було ще дев’ятеро дітей. Свята Емілія сама виховувала свою старшу дочку, навчаючи її грамоти по священних книгах і псалмах Давида, вибираючи приклади побожності та чистоти життя. Свята Емілія привчила дочку відвідувати церковні служби і здійснювати домашні молитви. Макрина була навчена також правильному веденню домашнього господарства та різного рукоділля. Вона ніколи не залишалася на дозвіллі і не брала участь у дитячих іграх та забавах.

Коли їй виповнилося 12 років, то на всю округу не було красивішої дівчини. Часто батька Макрини турбували багачі, просячи видати свою доньку за їх синів. Батько ж обрав благочестивого юнака, але весілля вирішили відкласти, доки дівчина досягне шлюбного віку. Юнак чекав, поки його наречена підросте, але Бог забрав його душу до себе. Тому Макрина вирішила зберегти цнотливість до смерті. Багато юнаків хотіли з нею одружитися і родичі вмовляли її вийти заміж, але мудра дівчина відповідала: «Не гоже зарученій дівчині порушувати закон і вийти заміж за іншого. Того, з ким я заручена, називають мертвим, але він не помер, а живе і пішов в далеке місце, де чекає всезагального воскресіння, і я б його осоромила, якби порушила закон своєю зрадою.» Так блаженна відповідала кожному, хто говорив їй про заміжжя.

Макрина завжди була при своїй матері, будучи їй служницею. Для своїх братів та сестер вона була наставницею, другою матір’ю. Коли її брат Василій після багатьох років навчання повернувся додому і почав гордитися своїм знанням, свята Макрина своїми словами його настільки усмирила, що він став монахом. Пізніше її рідні брати, великі святителі, святі Василій Великий, Петро Севастійський і Григорій Ніський, згадуватимуть, що пішли у життя з духовною печаттю, покладеною на них сестрою Макриною.

Після смерті батька вона стала головною опорою для родини. А коли всі діти виросли і покинули рідний дім, свята Макрина переконала свою матір, святу Емілію, залишити світ, відпустити рабів на свободу і замешкати в монастирі у Понті. Деякі з їхніх рабинь пішли за їхнім прикладом. Прийнявши чернечий постриг, вони жили однією сім’єю, разом молилися, разом працювали, мали все спільне, нічим не відрізняючись один від одного в способі життя.

З часом померла мати Емілія. Діти з честю поховали матір і поклали її в одному гробі з батьком. Ставши ігуменею, Макрина була строгою до себе, спала на дошках, не мала ніякої власності. Стриманість у всьому були притаманні святій впродовж усього життя.

Невдовзі її брата, Василія Великого, призначили архиєпископом Кесарії Кападокійської. Він висвятив у пресвітери свого брата Григорія, а також запросив до себе наймолодшого брата Петра і приєднав його до церковного причету. Через 9 років після цього Василій Великий помер. Свята Макрина гірко ридала не так тому, що помер її брат, як тому, що згасло світло одного зі світильників Божих.

А через 9 місяців після смерті святого Василія Великого, єпископи скликали собор в Антіохії, на якому був і Григорій Ніський. Після собору він вирішив навідати сестру Макрину. І ось вночі, недалеко від рідного дому, йому приснилось, що він несе на руках мощі мученика, які світяться так яскраво, що очі не витримували цього блиску. Цей сон Григорій бачив три рази за одну ніч. Зранку він знову вирушив у дорогу, очікуючи здійснення побаченого. Люди, що йшли йому назустріч, сказали, що Макрина важко хвора. Прибувши в місто, Григорій спершу вирушив до церкви, де його чекали монахи. Після молитви він помітив, що серед присутніх немає ігумені – Макрини. Вона лежала у своїй келії, на землі, і, побачивши брата, хотіла підвестися і поклонитися йому, але не змогла – впала на руки. Брат допоміг їй повернутися у своє ложе. Святі довго розмовляли, і серце єпископа Григорія сповнювалося великою радістю і спокоєм. Він згадав свій сон і зрозумів, що мощі в ньому – це мощі святої його сестри Макрини, яка багато років заради любові до Бога умертвляла своє тіло як мучениця і зовсім вмерла для гріха. Макрина ж заспокоювала брата, даючи йому надію на те, що вона одужає.

Наступного дня всі тілесні сили покинули її. Помолившись, преподобна Макрина віддала свій дух Господеві. Здавалося, що вона заснула. Усі навколо гірко ридали. На її похорон прийшло дуже багато народу. Всі хотіли доторкнутися до труни з тілом, тому похоронна процесія йшла дуже повільно. Поховали Макрину в гробі її батьків, так, як вона і бажала.

За своє життя свята вчинила чимало чудес. Одна дівчинка була сліпою на одне око. Від поцілунку Макрини дитина почала нормально бачити. Також свята зцілювала недуги, виганяла бісів, пророкувала майбутнє.

День пам’яті святої Макрини – 1 серпня (19 липня).