Ми збиралися на станції метро “Лісова”, звідки мали їхати маршруткою до Княжичів. Був мороз тому спочатку ми чекали за дверима станції – нашу групу було добре видно з перону тим, хто ще добігав. Катруся Чернега очолила групу, посадила нас в автобус, а сама залишилася чекати ще кількох колядників, які затримувалися в дорозі.
Коли ми сідали до автобуса, вже був вечір, а в Княжичах – і зовсім стемніло. Різдво припадає на ту пору року, коли ніч довша за день…
Нас зустрів брат Роман Гридковець, який повів колядників до резиденції Блаженнішого – а це зо два кілометри селом, трохи повз ліс, і ще кількасот метрів уздовж темної вулички, де лише за обрисами будівель можна було здогадатися, що то населений пункт.
Від церкви Миколи Доброго на Подолі окремо їхав бус з учасниками Вертепу і костюмами, а також було кілька легкових автівок. Тому, поки вся група – а загалом нас було 45 осіб (4 сестри: с. Софія Гаврилюк, с. Терезія Сапун, с. Василія Гальцова, с. Хризанта Харді і 41 учасник вертепу), – зібралася докупи, вирішено було чекати в семінарії. Водій однієї з автівок зробив кілька ходок, підвозячи щоразу кількох із нас, які йшли пішки. Коли всі зібралися, брат Роман – а саме він мав ключі до семінарії – відчинив нам двері, і ми увійшли всередину.
Першим, що ми побачили, був бурштиновий портрет Блаженнішого Любомира Гузара. Він так тепло всміхався нам зі стіни в передпокої, що багато з нас не могли втриматися, щоб не сфотографуватися біля портрета.
А поруч із портретом Блаженнішого Любомира, на столику, прибраному серветкою з вишитими різдвяними свічечками, стояв образ Богородиці з Дитятком.
Привернула увагу дошка оголошень, де рясніли різдвяні привітання, а також зворушлива записка: “Дорогі браття! Годуйте Семка (кота)! Годуйте рибок! Будь ласка. Дякую”. Семінаристи пороз’їздилися на канікули, а їхні маленькі улюбленці залишилися під опіку чергових.
А тим часом сестра Хризанта (яка організувала вертеп). давала розпорядження, нагадувала сценарій Вертепу, провела коротку репетицію.
Наш Вертеп був особливий: ми мали струнний супровід (до Блаженнішого їздили четверо скрипалів і гітарист). Вони налаштували струни, пролунало кілька рядків колядок, співаки й музики були готові до урочистого виступу.
А брат Роман, здавалося, хвилювався найбільше, бо саме йому випало провадити колядників до резиденції.
Високі вікна з мистецькими вітражами тепло світилися, вітаючи нас і запрошуючи всередину до резиденції Блаженнішого…
Якимось чудом в ангелів з’явилися крила,
в царя Ірода – святкові шати і корона на голові,
Смерть у білому плащі приготувала свою косу,
Жид надягнув капелюха, Гуцули приготували топірці, а Гетьмани – шаблі, слідом за ними вишикувалися хористи й музики – і процесія урочисто рушила до зали, де нас уже чекали Блаженніший Любомир, Блаженніший Святослав і духовенство.
“Добрий вечір тобі,
Пане Господарю,
Радуйся,
Ой, радуйся, земле,
Син Божий
Народився…”
Почалося дійство, в якому булі залучені і діти, і підлітки, дорослі, а після кожної сцени Вертепу лунала колядка, бриніли струни скрипок і гітари, а до хору колядників від перших хвилин приєднався голос Блаженнішого Святослава – і було нам подвійно приємно, бо ми всі разом вітали народження Божого Дитятка.
А по коляді Блаженніший власноруч носив тацю з ласощами і пригощав колядників, а тоді запросив нас знову разом поколядувати – тож радісні співи ще довго не змовкали.
І звичайно ж, усі захотіли сфотографуватися з Блаженнішим! На що Патріарх Святослав радо погодився.
А на прощання Блаженніший подарував кожному пам’ятку про цю зустріч, – а при цьому згадав, хто яку роль виконував, на чому грав, – і разом зі щирими особистими побажаннями давав Благословення.
В автобусі дорогою додому молилися і співали маловідомі колядки, а водій нам дякував, кажучи, що в нього в автобусі ще ніхто перед тим не колядував.
Ярослава Федорів